“Там, де співають раки”, Делія Овенс
Там, де співають раки
Делія Овенс
Видавництво: Vivat, 2023
Кількість сторінок: 384
Моя оцінка: 10/10
“Єдине, чого вона не могла зрозуміти, – це те, чому ніхто не взяв її з собою. Адже вона теж радо втекла б звідси, проте не мала куди йти, і навіть грошей на автобус у неї не було.”
Сюжет
Малесенька покинута дівчинка 6 років вимушена виживати на болотах. Її покинули всі: мама, старший брат та дві сестри… Навіть ще один її старший брат, з яким вони були дуже близькими, також пішов від неї… І залишилася вона одна з батьком – алкоголіком-абʼюзером. І от вона спочатку повинна терпіти його, а після того, як і він її покинув, взагалі лишається сама по собі.
І от роман цей про те, як дівчинка виживала в таких непідходящих не те щоб для дитинки, а для людини дорослої, умовах. Цей роман про справжню дружбу, кохання, гидких дорослих і під стать ним дітям, але насамперед про самотність…
Мої враження
Книга прекрасна. Це перше, що я можу про неї сказати. Так, вона неймовірно сумна. Але Делія Овенс – геній букви. Вона пише неперевершенно. Всі її описи природи, то взагалі щось нереальне. І навіть мене – людину, яка на природі може залишитися максимум хвилин 15, під час прочитання “Там, де співають раки”, постійно хотілося провести хоча б годинку на маршах з Каєю.
Та й сюжет вона передала неймовірно. Неможливо читати і не проникнутися життям дівчинки, її самотністю, переживаннями, страхами, радощами, розчаруванням та коханням. Я захоплювалася кожним (майже) її вчинком та вмінням якнайменш виживати в таких, ну дуже нелюдських умовах.
А от її батьків, при чому як мати, так і батька, хотілося огріти чимось важким по голові. Тому що так не можна. Не можна взяти і кинути свою дитину, на батька, якого ти сама боїшься. Це щось неймовірне. Тобто вона, як жінка, постійно побита, замучена та принижена, знає, що над її дітьми він знущається таким саме чином, і вона просто тікає… Трясця тобі, не можна так. Діти, скільки б їх не було і якого б віку вони не були, ТВОЇ ДІТИ лишаються з ним. З людиною, яка ради забави їх лупцює. Ти навіть не знаєш – виживуть вони чи ні. Ну просто 🤬🤯 Та можна було йому дати по голові та втікти усим разом, все одно його б ніхто не шукав.
Щодо батька, до речі, то це взагалі конгломерація пишного его та абсолютної нереалізованості. І так сталося через нього самого. Він не хотів працювати. Зовсім. І взагалі нічого робити він не хотів, а лише пив та програвав гроші. Га! Ще, він усіх ненавидів, та звісно ж, обвинувачував в своєму, не самим кращим способом склавшемуся, житті оточуючих. Він змусив дружину з дітьми переїхати з міста на марші – подалі від людей (хоча тут засуджувати не можу, тому що сама б хотіла переїхати кудись до Антарктиди) і родини жінки. Але чи варто було їй на це погоджуватися? Тим паче, знаючи його такий поганий характер? На мій погляд – НІ! В жодному разі. Але я розумію, то була середина ХХ сторіччя, жінці важко було сказати щось поперек слова чоловіка… І все ж таки.
Але сталося так, як сталося, вони переїхали. Він їх мордував, пив.. і все. І одного дня жінка, не витримавши цього, втікла. Сама. Залишивши дітей. І навіть 6-річну Каю. Але саме тут і розпочинається ця дивовижна історія дивовижної дівчинки.
Цей роман дуже глибокий. Він набагато глибше, ніж може здаватися. Він розкриває так багато важливих питань, і так чудово поєднує, здавалося б нереальні сторони життя. З одного боку, здавалося б, за таких умов, коли тебе зрадили найближчі, взагалі нереально комусь довіритися, чи повірити в дружбу та кохання… Але “Там, де співають раки” просичена саме добротою, дружбою та коханням, так само, як і неповагою, булінгом та зрадою. І все одно, вона переконує в тому, що хороші люди існують і добро завжди перемагає зло.
Книга чудова, неперевершено написана, насичена описами природи, в які неможливо не закохатися. При чому, звичні нам речі Делія Овенс описує настільки гарно, що від захоплення серце починає битися швидше.
“Минали місці, і непомітно на поріг хатини прокралась мʼяка південна зима. Марші заколисували Каю у своїх обіймах, а сонце, наче тепла ковдра, вкривало їй плечі. Траплялося, вночі вона не могла заснути через незнайомі звуки. Іноді її лякала блискавка, що несподівано вдаряла десь близько. Та завжди, коли вона лякалася чи падала, земля ніби підхоплювала її й рятувала. І нарешті, достоту вона не знає, коли саме, біль іх серця пішов, усотався, як вода в пісок, – просочився глибоко, але до кінця не зник. Кая притиснула долоню до вологої теплої землі, відчула її дихання, і земля втішила її, як матір.”
