Книга як діалог, а не втеча від реальності
Читання часто називають способом втечі від реальності. І в принципі, воно так і є – ми маємо можливість відволіктися від реальності, знайти нехай і тимчасовий прихисток к світі, який тотально не збігається з нашим. І зовсім не має значення, що саме ми обираємо — легкий любовний роман, масштабне фентезі чи моторошний трилер. Кожен шукає в книгах щось своє, залежно від настрою, життєвих обставин і внутрішнього стану.
Читання часто називають способом втечі від реальності. І в принципі, воно так і є – ми маємо можливість відволіктися від реальності, знайти нехай і тимчасовий прихисток к світі, який тотально не збігається з нашим. І зовсім не має значення, що саме ми обираємо — легкий любовний роман, масштабне фентезі чи моторошний трилер. Кожен шукає в книгах щось своє, залежно від настрою, життєвих обставин і внутрішнього стану.
І до якогось періоду я була саме таким читачем.Але потім щось десь клацнуло, і все змінилося. Я почала вести з книгами діалог. А почавши робити нотатки в книгах, я спіймала себе на тому, що розмовляю з книгою, з автором чи авторкою і загалом — з усіма персонажами. З кожним по-своєму: сперечаюся, погоджуюся, не розумію, співчуваю, хвилююся, нервую, підказую, що треба робити, а що ні, закохуюся…
Я обожнюю процес читання як такий, і коли немає можливості щось калякати на полях, звісно, просто читаю. Але коли смакуєш кожне слово, кожну деталь — це зовсім інше відчуття. На жаль, не завжди так виходить, але, повірте, я можу навіть уголос розмовляти з книгою, особливо коли чимось обурена 😀 От як нещодавно, коли читала «Ретрит» Сари Пірс. Іноді мене так дивували (м’яко кажучи) дії головної героїні, що я сиділа з виразом 🤯🤬😳 і думала: «Що це взагалі таке?!» 😄
Звісно, не про кожну книгу так можна сказати. І навіть не кожна книга вміє «розмовляти». Є книги, які просто мовчать. І це не про поганий текст чи автора. Це просто означає: не моє.
І є в мене така звичка — дочитувати все, що читаю. Навіть коли книга не захопила, коли нецікаво, коли взагалі байдуже, чим закінчиться історія і що буде з героями. Але все одно — дочитую. Так, навіть у мене бувають випадки, коли я закидаю книги, а іноді й читання загалом — саме через них. І в мене є власна добірка таких романів. Але найчастіше я мучуся, а потім страждаю через те, що витратила стільки часу на книгу, яка, окрім обурення чи нудьги, не викликала нічого. Найчастіше саме такі історії читаються дуже довго.
А ще дуже часто буває так, що книга начебто чує мене. Справді. Особливо коли стоїш перед поличкою й думаєш: «А що б почитати?» І тут якась книга ніби сама проситься до рук, хоча вже дуже довго припадає пилом на полиці. І дуже часто саме вона виявляється найвлучнішим вибором.
І коли починаю її читати, розумію, що вона — про мене. Або про той період, у якому я зараз перебуваю. Це саме ті слова, які хотіла б почути, але не було від кого, тому що цим ні з ким і не ділилася. І так буває часто. Особливо коли є внутрішній поклик до певної книги.
Зараз, до речі, читаю «Їсти. Молитися. Кохати.» і майже кожну сцену сприймаю дуже особисто. Причому, коли читала її вперше (дуже) багато років тому, такого відчуття не було взагалі. Та й саму книгу я тоді недооцінила — просто тому, що була іншою. Про це, до речі, писала тут.
Але саме розмови з книгами відкрилися для мене не так давно — лише кілька років тому. Як вже згадувала, раніше я читала по-іншому. І це, напевно, не погано. Це просто так, як потрібно саме в цей момент життя.
І, мабуть, саме заради таких розмов я й продовжую читати. І навіть не для того, щоб дізнатися, чим закінчиться історія, а щоб краще зрозуміти власну.
